Як на Бущині атовців жорстоко побили за те, що попросили не співати російську попсу

Доброволець АТО Андрій Жованик згадуватиме Різдво 2018 року ще дуже і дуже довго. На жаль, із геть неприємними емоціями і, може, навіть у камері буцегарні. Сьогодні йому та трьом його друзям загрожує до 7 років ув’язнення за те, що увічливо попросили музикантів у містечку Олесько на Львівщині не насаджувати українцям окупантський «рускій мір»…

Днями львівський поет-націоналіст Юрій Руф поділився у мережі розповіддю про стрілянину у містечку Олесько на Львівщині. Там на саме Різдво кривавий конфлікт стався через російську попсу.

За словами Руфа, фігурантами конфлікту виявились добре знайомі йому люди. Один із них — доброволець Андрій Жованик, який із перших днів російської агресії встав на захист територіальної цілісності України.

«Андрія я знаю за волонтерською діяльністю, й мені особисто доводилось передавати докази присутності російських військ на Сході, які він добув. Андрій – дуже виважена і спокійна людина, флегматик, філософ, якого я ніколи не бачив у ситуаціях, де б він провокував агресію», – пише поет.

«Фраза «потерпілого» селянина (десь років 25 на вигляд), зверхньо кинута в лице бійцю-добровольцю: «І що, от ми помиримось з БРАТСЬКИМ російським народом, і ти далі за російську музику людей битимеш?»

«Отож я був змушений з’ясувати цю ситуацію не лише зі слів своїх знайомих, але й зі слів протилежної сторони, – продовжує Руф. – Якщо до розмови з іншою стороною конфлікту я ще сумнівався у правоті хлопців, то під час спілкування заледве стримував себе, щоб не увійти до лав учасників конфлікту. Фраза «потерпілого» селянина (десь років 25 на вигляд), зверхньо кинута в лице бійцю-добровольцю: «І що, от ми помиримось з БРАТСЬКИМ російським народом, і ти далі за російську музику людей битимеш?» – розставила всі крапки над «і». Мені залишилось лише зціпити зуби і змусити себе не залишити згадку про «братський народ» на обличчі того, хто називав себе потерпілим…».

Зваживши на резонансність події, ще й під час тривалої інформаційної агресії з боку ворога, розставити крапки над «і» у цій непростій історії спробували і ми. Поспілкувавшись особисто із добровольцем Андрієм Жоваником та його другом Ігорем Бердніковим, відтворюємо події тієї ночі в деталях (з їх слів).

Ніч на 8 січня, кафе «Золота підкова» у місті Олесько на Львівщині. У день перед тим четверо друзів — Андрій Жованик, Ян Наталіс, Ігор Бердніков та Хербирт Зуравскі (громадянин Польщі) приїхали до Олесько, аби подивитися на старовинний замок. Завершити вечір чоловіки вирішили за кухлем пива у місцевому закладі громадського харчування. Увійшовши всередину кафетерію, друзі помітили, що музики, які розважають там публіку, виконують пісні винятково російською мовою, до того ж — у стилі шансон. Зробивши замовлення, чоловіки вирішили домовитись із артистами, аби ті бодай на час їхнього перебування у закладі не пропагували мову окупанта.

Так, чоловіки заплатили музикантові 50 грн і мирно попросили виконати якусь композицію державною українською мовою. Однак у відповідь на прохання  –  і навіть незважаючи на оплату замовлення, місцеві музики продовжували співати російський шансон. Прослухавши кілька таких композицій і зрозумівши, що виконавці не планують змінювати репертуар, Андрій Жованик підійшов до них ще раз і нагадав про своє прохання. У відповідь на це доброволець почув, що музикант – переселенець зі Сходу, тож співати українською просто не вміє. Після цього Жованик запропонував виконавцям, що заспіває сам. Проте і цього не сталося.

Під час розмови до музикантів та Андрія підійшли троє чоловіків (місцевих), які у той час також відпочивали у закладі. Згодом вдалося дізнатися імена двох з цих осіб – Ігор Турчиняк та Ярій Петрик. Чоловіки оточили добровольця з боків і висловили йому своє незадоволення через те, що «відволікає музик від роботи». Після того, недовго думаючи, Турчиняк влупив Жованика по голові заздалегідь підготованою ніжкою від столу.

«Місцеві добре розуміли, що їх набагато більше, і чисельна перевага давала їм можливість поводитись зухвало»

У цей момент до Андрія підбіг Хербирт, почав приводити його до свідомості і відтягувати від натовпу, який за лічені секунди збігся до нього. У цей час Ян та Ігор вже направилися ближче до виходу, проте дорогу їм перегородили місцеві відвідувачі кафе – приблизно 20 осіб. Вони викрикували нецензурну лайку, погрози, образи. Всі  були в стані алкогольного сп’яніння. Місцеві добре розуміли, що їх набагато більше, і чисельна перевага давала їм можливість поводитись зухвало.

Серед місцевих особливо виділявся такий собі Роман Лабінський. Цей чоловік у натовпі ніби виконував роль «координатора». Він не спричиняв тілесних ушкоджень особисто, але закликами і вказівками активно організовував інших нападників, зокрема Турчиняка та Петрика. Останні, за його вказівками, поводились зухвало та агресивно наносили удари, зіштовхували приїжджих зі сходів.

Врешті, увесь цей натовп виніс чотирьох друзів на вулицю. Здавалося, що на тому конфлікт міг би закінчитись, адже «заважати» музикам більше ніхто не буде. Проте четвірку гостей поза закладом почав переслідувати натовп місцевих, який постійно «обростав» новими обличчями.

Останні, до слова, були дуже збудженими і агресивно налаштованими навіть один проти одного. Часами доходило навіть до бійок між самими місцевими. Потім вони зупинялися, але згодом, ніби за вказівкою, починали чубитись знову. В руках більшість із них тримала ніжки від столу та пляшки, дехто мав ножі.

Врешті Андрія та Ігоря оточили місцеві – почали бити. Ігор одною рукою підтримував Андрія, який погано тримався на ногах, другою відштовхував нападників від себе та Андрія. Ян пішов до Андрія і Ігоря.

Невідомі на чолі з Лабінським, Турчиняком та Петриком продовжували застосовувати силу, викрикувати погрози, їх дії ставали дедалі агресивнішими. Нападники почали брати четвірку гостей в оточення – їх на той час зібралося приблизно 30 осіб.

Тоді Ян мав при собі травматичний пістолет, споряджений гумовими набоями. Розуміючи чисельну перевагу нападників, чоловік зробив один попереджувальний постріл вгору. В натовпі прозвучало ще два постріли. Як наслідок, нападники відступили, деякі почали втікати, у натовпі почалась паніка, хтось кричав, що поранений… Жованик із друзями відійшли далі від кафе і зупинилися – після пострілів нападники не підходили. Проте незадовго їх знову оточили. Людей ставало все більше, хтось з місцевих намагався заспокоювати найагресивніших, між ними за це спалахували сутички, вони шарпали один одного, билися, когось силою відводили в бік.

На місце інциденту прибули співробітники Буського відділку поліції, які фактично визволили Андрія Яна, Ігоря та Герберта з оточення нападників, та посадили в службове авто. Однак, і це не зупинило місцевих. Вони оточили поліцейський автомобіль, розхитували його – і навіть погрожували спалити.

Під час перебування Жованика у автомобілі патрульних, нападники  погрожували поліцейським перевернути та розбити автівку, якщо чотирьох чоловіків не віддадуть їм. Самим поліцейським погрожували фізичною розправою. Після цього між місцевими знову спалахнула сутичка – відразу перед патрульною машиною (один з нападників замахувався палицею на автомобіль, інший намагався його заспокоїти, це переросло в бійку з участю 3 осіб).

Андрій помітив, що втратив зареєстрований травматичний пістолет марки «Форт»,  який ще на початку інциденту лежав у його внутрішній кишені. Чоловік не знав, чи зброя випала, коли він був без свідомості, чи ще у кафе, коли його штовхали зі сходів, чи її просто вкрали. Саме тому, заручившись допомогою копів, Жованик пішов на пошуки свого «Форта».

Місцеві у цей час були ще агресивні, продовжували викрикувати погрози. Згаданий нами чоловік із прізвищем Петрик, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, умисно вдарив по голові Жованика. Як наслідок, останній отримав розсічення брови та струс головного мозку. Поліцейські бачили це на власні очі, тож відразу арештували Петрика і повезли його до відділку.

«Чоловіки продовжували викрикувати погрози приїжджим хлопцям і навіть обіцяли спалити поліцейський відділок, якщо правоохоронці не видадуть четвірку для розправи»

Натомість Андрія, Яна, Ігоря та Херберта правоохоронці вирішили доправити до лікарні, але – безуспішно. Слідом за екіпажем правоохоронців попрямувала частина агресивних місцевих. Випередивши поліцейських, вони потрапили всередину медзакладу та організували ледь не пікет під його стінами. Чоловіки продовжували викрикувати погрози приїжджим хлопцям і навіть обіцяли спалити поліцейський відділок, якщо правоохоронці не видадуть четвірку для розправи.

Тому потерпілих Андрія, Яна, Ігоря та Херберта поліцейські були змушені відвезти у відділок, аби ті дочекалися затишшя серед місцевих і нарешті отримали необхідну меддопомогу.

Прибувши до лікарні, коли місцеві нарешті розійшлись, Жованик знову почав втрачати свідомість. Чоловік почував себе дуже погано, крутилась голова, втрачав орієнтацію в просторі, нудило, марив. Після огляду медики зафіксували у нього легкі тілесні ушкодження у вигляді синців та забійних ран голови, а ще струс головного мозку.

Разом з тим, Ігор Бердніков отримав легкі тілесні ушкодження у вигляді синців та розсічення голови, а Ян Наталіс – легкі тілесні ушкодження у вигляді синців та розсічення губи.

Правоохоронці відкрили кримінальну справу, а потерпілими, за цікавим збігом обставин, стали зовсім не добровольці — а місцеві шанувальники «русского міра»

За наслідком інциденту правоохоронці відкрили кримінальну справу, а потерпілими, за цікавим збігом обставин, стали зовсім не добровольці — а місцеві шанувальники «русского міра». Сьогодні, більш ніж через 2 місяці із дня сутички, триває слідство. І його, кажуть адвокати АТОвців, дуже важко назвати неупередженим.

Перше, на що слід звернути увагу, кажуть юристи, — дані, якими оперує слідство. Безпосередніми свідками інциденту 8 січня стали поліцейські, які приїхали до кафе на виклик. Ці поліцейські, відповідно до своїх посадових обов’язків, після виконання завдання мусили скласти рапорт, у якому детально були б описані всі події. Цього рапорту за два місяці слідства до справи так і не долучили

Друга не менш важлива річ – статус «потерпілого» у цьому конфлікті. Добровольцеві Андрію Жованику під час дачі перших свідчень у справі правоохоронці настійливо порадили зазначити, що «потерпілим себе не вважає і претензій до жодного з учасників конфлікту не має». Андрій погодився, зважаючи уже на те, що постійно проживає у Києві і бути потерпілим в кримінальній справі в іншій частині країни, витрачати свій час гроші на те щоб відстоювати свої права потерпілого, дуже клопітно і безрезультатно. Як наслідок, саме ця деталь згодом спричинилась до того, що потерпілими визнали місцевих шанувальників московської попси. Натомість Жованик із друзями поки перебувають у статусі свідків і, цілком логічно, зовсім скоро будуть визнані підозрюваними.

Треба додати, що через деякий час, усвідомивши свою помилку, Жованик вирішив написати заяву про визнання його потерпілим унаслідок інциденту. Однак слідчий відмовив йому у цьому. Повністю незаконно.

Ну, і третя важлива деталь – позиція захисту місцевих «потерпілих». Як пояснили адвокатам поліцейські, найактивніші з-поміж місцевих – тутешні «мажори» які постійно поводять себе зухвало та агресивно і просто «дістали» усіх своєю поведінкою. Щоб вирішити конфлікт «мирним шляхом» так звані потерпілі – від приїжджих зажадали виплати «моральної компенсації» завбільшки кілька десятків тисяч гривень… Цієї виплати, звісно, захотіли в обмін на відкликання заяви із правоохоронних органів.

Тепер дії добровольців намагаються кваліфікувати як «злісне хуліганство», яке по факту було банальною самообороною від агресивного натовпу місцевих шанувальників «русского міра». Патріотів з Києва врятувало від смерті лише те, що в них була зареєстрована травматична зброя, застосування якої дало змогу зупинити нападників. І саме за цей порятунок чоловікам сьогодні цілком загрожує тюремне ув’язнення на термін від 3 до 7 років.

Дошукатися правди у цій непростій ситуації, маємо велику надію, спроможеться неупереджене слідство. Якщо воно справді буде таким – бодай завдяки суспільному розголосу. Від себе ж тільки додамо, що оце безкарне побиття патріотів на Львівщині зайвий раз засвідчує: окупант зумів пустити корені свого «русского міра» у самісіньке серце України. А ми, бажаючи нарешті здобути перемогу, мусимо їх позбутися. Якнайшвидше.

Яна Федюра, «Вголос»

2 Comments on "Як на Бущині атовців жорстоко побили за те, що попросили не співати російську попсу"

  1. Ігор Турчиняк | 26.03.2018 в 21:44 | Відповіcти

    Днями Львівський поет-націоналіст Юрій Романович «Руф Львівський» поширив у соцмережі інформацію про стрілянину у містечку Олесько на Львівщині, яка сталася на Різдво, у ніч з 7 на 8 січня 2018 року. Як добре, що ця справа набуває суспільного розголосу, адже винуватці, як завжди, хочуть ще й видати себе за героїв.
    Я був свідком цієї події, більше того, потерпілим. Тому хочу описати детально, як було насправді, можливо, правоохоронні органи швидше будуть провадити слідчі дії, а люди дізнаються про бридку брехню підступних та фальшивих людей, таких, як Юрій Руф, які називають себе націоналістами і в той же час нав’язують своє бачення культури і виховання та розв’язання конфліктів за допомогою фізичної сили.
    Отож , Юрій Руф стверджує, що четверо друзів — Андрій Жованик, Ян Наталіс, Ігор Бердніков та Хербирт Зуравскі (громадянин Польщі) приїхали до Олеська, аби подивитися на старовинний замок.( до речі, в замку був вихідний). Двоє з них, за попередньою інформацією – зовсім не туристи, як пише Ю. Руф, а працівники охорони колишнього Олеського заводу мінводи, що в свою чергу підтвердив директор однойменного заводу на сесії селищної ради смт.Олесько. З ними я зустрівся вперше не в кафе «Золота підкова», як пише Юрій Руф, а в кафе «Українські страви» по вул. Шевченка, близько 23.30 год., де я святкував Різдво з друзями.
    В закладі панувала доброзичлива атмосфера, люди святкували, колядували, замовляли музику, у тому числі і наші «гості з Києва». Вони розпивали алкоголь і веселилися. Близько 01.30 год. виникла словесна перепалка між місцевими жителями, на що наші «герої вечора» швидко відреагували і захотіли, так би мовити, розрулити ситуацію. Але бармен попросила не втручатися, мовляв, це місцеві і тому самі розберуться. В даній ситуації хлопці молодці, повернулися за свій столик.
    Десь біля 02.20 Андрій Жованик разом зі своїми друзями, закупивши ще по пиві, вийшли надвір і попрямували по вулиці Шевченка до кафе «Золота підкова». А далі ще цікавіше: наблизившись до міні-маркету ( це метрів 10-20 від «Українських страв»), ці гарні хлопці почали стріляти зі своєї зброї в довільному напрямку, і це у населеному пункті, у святковий день. Просто так, заради розваги. Про це свідчать гільзи, знайдені слідчо-оперативною групою на вказаному місці. Що тут скажеш – цікавий спосіб відпочинку, основне – «мирний».
    Біля 03.05 год. я з друзями пішов прогулятися у напрямку до кафе «Золота підкова» (це 5 хв. ходьби). Наблизившись до закладу, ми побачили цих горе-туристів на проїжджій частині дороги, вони просто щось вияснювали між собою у підвищеному тоні. Ніщо не віщувало ні конфлікту, ні бійки. Я підійшов до входу в кафе і зупинився, щоб почекати тих, хто йшов позаду. І тут раптом почув постріл. Обернувшись, побачив Ігоря Берднікова з пістолетом у руці. Він ще раз вистрілив, на цей раз поцілив у мене. Я зайшов у приміщення, щоб зняти куртку і подивитися на рану. Куля застряла у верхній правій частині грудної клітки. На вулиці ще лунали постріли. Як і інші відвідувачі закладу, я був шокований і не відразу зрозумів, що відбувається. Налякані люди втікали хто куди, ті, що залишилися, пояснили, що приїжджі били музикантів. У лічені хвилини я вибіг на вулицю, але «туристів» уже не було, вони подалися навтьоки в бік заводу мінводи. Місцеві юнаки кинулися навздогін, щоб затримати порушників, а я відразу викликав поліцію, так як розумів, що «гості» стали небезпечними. Це було близько 03.15 год.
    Коли хлопці наздогнали зловмисників, ті вели себе зухвало та агресивно, мовляв, що ви від нас хочете. Ян Наталіс розмахував пістолетом, а Ігор Бердніков став погрожувати фізичною розправою. На моє запитання «Чому ти в мене стріляв?» він відповів, що ні в кого не стріляв, але якщо я згоден, то ми можемо випити разом і забути про інцидент. Ось так, запросто… І що там перестрілка, поранення, налякані до смерті мирні жителі містечка! Хлопці розважаються!
    Невдовзі біля кафе почали сходитися люди, бо, як виявилося, поранили ще двох юнаків – Ільківа Михайла і Юрія Петрика (це вже зазначено у слідчих документах). Хочу відзначити, що поліція на місце події прибула дуже швидко, як і машина швидкої медичної допомоги. Нас, потерпілих, відвезли до Буської ЦРЛ, де мене прооперували, надали медичну допомогу. Дякую Богові, що куля влучила у грудину, а не в шию чи голову.
    Сюди ж, у лікарню, поліцейськими було доставлено Андрія Жованика з розсіченою бровою і синцем під оком. Я підійшов до нього, щоб з’ясувати нарешті, що відбулося і чому стріляли власне в мене. Наблизившись, побачив на ремені ланцюжок, який ховався в кишені. Андрій зухвало і єхидно пояснив, що це його посвідчення працівника СБУ. Мене аж затрясло від злості, попросив полісмена перевірити документ на достовірність, але той сказав, що це не законно і можливо лише в райвідділі поліції. Я зрозумів, що йде прикриття. Поки мені робили рентген, поліцейський із Жоваником зникли.
    На другий день разом з батьками я прибув у райвідділ поліції, написав позивну заяву про вчинення протиправних дій групою осіб.
    Деякий час «туристів» я не бачив. На душі залишився неприємний спогад про подію і постійні роздуми про те, що ніхто не має права порушувати спокій та мирне життя громадян, тим більше учасники бойових дій. Мої земляки завжди беруть участь у всіх акціях по організації гуманітарної допомоги солдатам діючої армії, проводять зустрічі з тими, хто повернувся з передової, ставлять у приклад молоді, з повагою ставляться до тих, хто боронить від агресора територіальну цілісність нашої держави. І ніхто не дає права паплюжити честь захисників Батьківщини протизаконними діями, пияцтвом і брутальною лайкою.
    Усвідомлюючи непрості події того вечора, я зателефонував своєму адвокату і розповів, як все було. Згодом до нього приходив Юрій Руф (тоді мені ще не знайомий). Він сказав,що добре знає цих хлопців, вони хочуть з нами переговорити і вибачитися за той випадок. У неділю я разом з музикантом Дмитром Грубрином поїхав у палату адвокатів на зустріч із кривдниками. Там був присутній Андрій Жованик, Ян Наталіс, двоє їхніх представників, які назвалися захисниками, і Юрій Руф (за останнього я розповім окремо). З їхніх слів я зрозумів, що Андрій та Ян є учасниками АТО, що вони дуже шкодують про скоєний вчинок і просять вибачення. Ми порозумілися, але я попросив розповісти, як усе було, чому побили музикантів і стріляли по людях. Що викликало таку агресію? Андрій розповів, що в «Українських стравах» вони пили, веселилися і музикант виконував ті музичні композиції, які вони йому замовляли. Не було жодних проблем.
    І тут Грубрин Дмитро (музикант) запитав: «Це ти мене за пісню побив, вибив мені зуб і знищив апаратуру?» Виявляється , гості замовили пісню, а музикант вчасно її не виконав (адже виконували замовлення відвідувачів по черзі). Більше того, такою була реакція на відому, популярну і досі російську пісню «Земля в ілюмінаторі». «Все зробила горілка і градус,- відповів Андрій,- за що і прошу вибачення». На запитання, чому стріляли по дорозі до «Золотої підкови», не відповів нічого.
    Далі наш діалог нагадував бій поглядів на сучасну естраду і переконань щодо російськомовного населення. Так склалося історично, що сьогодні російською розмовляють і ті, хто боронить кордони, захищає територіальну цілісність України, хоче, щоб вона була незалежною і не подільною. Невже всіх готові бити і стріляти? На що патріот-націоналіст Юрій Руф відповів, що готовий «перевчити» все російськомовне населення, лиш не знає поки що якими методами.
    Мені шкода тих молодих людей, які так вузько дивляться на цей світ, не бачать серйозніших суспільних проблем, на які ми, молоді, можемо позитивно вплинути, допомогти у побудові високоінтелектуального і демократичного суспільства. Мусимо бути готовими до реформ у державі, шукати шляхи подолання економічної кризи, попередити економічний колапс, зупинити масовий виїзд робочого населення за кордон у пошуках ліпшої долі. І цього не вирішують ані печерні методи «мордобитія», ані застосування зброї для повного порозуміння. Тому мене дуже вразила позиція Юрія Руфа, який у своїй статті розпалює між людьми ворожнечу, безпідставно стверджує, що в містечку Олеську домінує «руський мир», а його прихильників треба виховувати кулаками.
    Але повернімося до розмови при зустрічі обох сторін. На пропозицію їхнього адвоката «щось вирішувати» я відповів, що, як вияснилося, хлопці в мене особисто не намагалися стріляти і тому я претензій не маю. А ось музикант Грубрин Дмитро був готовий обговорити компенсацію щодо його прилюдного побиття, знищеної апаратури і вибитого зуба. Натомість «захисник» сказав, що стріляв поляк Хербирт Зуравскі, що він уже виїхав за кордон і не повернеться, а хлопцям все рівно треба відповідати за скоєне. Стало зрозумілим те, що всю провину хочуть скинути на відсутнього і вигородити Ігоря Берднікова. Розмова закінчилася швидко і безрезультатно.
    А тепер повернімося до постаті Юрія Руфа. Цей поет-націоналіст ( так він себе називає) говорить, що поезія – це «пульс епохи», бути поетом – означає відкривати людям правду. Отож, шановні, послухаймо, яку «правду» розповів наш патріот інформаційному агентству «Вголос», зокрема молодій кореспондентці Яні Федюрі, з якою я спілкувався по телефону 23 березня. Як виявилося, вона, не пересвідчившись у достовірності фактів, не приїхавши на місце події і не поспілкувавшись із очевидцями, мешканцями селища Олесько, працівниками кафе, селищним головою, повірила Юрію Руфу і видала статтю про те, як АТОвців жорстоко побили за те, що просили не співати російську попсу, а місцеві «мажори» викрикували погрози приїжджим хлопцям і навіть обіцяли спалити поліцейський відділок, якщо правоохоронці не видадуть четвірку для розправи». Вся стаття – це суцільний наклеп і брехня. Хіба це гідна позиція журналіста? А якщо кожен бути писати про подію, опираючись лише на на плітки і свідчення однієї зацікавленої сторони? Ось лише кілька перекручених і неіснуючих фактів. По-перше: порушниками правопорядку стали не туристи, а охоронники заводу і їхні однодумці. По-друге: Руф заявляє, що музикант– переселенець зі Сходу і тому співати по-українськи не вміє. А насправді Грубрин Дмитро – місцевий житель. По- третє: я першим бійку не починав і нікого заздалегідь заготовленою ніжкою від стола не бив. І по-четверте, що переходить усі межі: у статті згадано «координатора» бійки Романа Лабінського. Він в Олеську не проживає і цього вечора святкував Різдво в колі родини. Як бачимо, вся стаття – це суцільна чорна брехня. А найголовніше те, що цей брехливий поет-націоналіст Юрій Руф прижився в самому серці Галичини і заявляє, що ми в Олеську толеруємо «русский мир». А сам насправді на сайті «Molotoff» зізнається, що пише давно, починав писати російською мовою, але російське мовне середовище його «втомило» і він перейшов на українську. Не дай Боже, щоб така людина дійшла до верхніх щаблів політичної влади.
    І на кінець хочу сказати, що я маю намір звернутися до органів влади, правоохоронних органів із письмовими заявами про притягнення Юрія Романовича до відповідальності за поширення неправдивої інформації, яка принижує честь і гідність мою і моїх друзів.

  2. Андрій Справедливий | 30.03.2018 в 09:49 | Відповіcти

    Невже хто має здоровий глузд,може повірити в те ,що четверо “ввічливих”атовців з травматами о 2гій год.ночі ,приїхали з Києва визволяти від “руського міра” серце Галичини м. Олесько?Якщо є такі, то зі слів очевидців,олещани ,ще довго будуть пам”ятати визвольні дії цих”туристів”.А автори цього посту ,щоб прикрити злочин київлян, вигадують про “шансон” і всякий”руський мір” і

Залишити коментар

Ваш e-mail не буде опублікован.


*